Таро

Сьогодні багато хто вважає карти «Таро» «містичними», «магічними», сховищем давнього Окультного Знання, доступного лише тому, хто вміє правильно тлумачити карти. Але звідки взялися ці дивні карти та їхні загадкові зображення? Хто насправді вклав «окультне» знання в образи колоди Таро? Яке справжнє знання, якщо воно взагалі є, містить сучасна колода Таро? Чимало авторів — одні жили століття тому, інші належать до «Нью-ейдж» — стверджують, що Таро походить із Давнього Єгипту чи навіть з Атлантиди; у кращому разі це просто необґрунтовані здогадки, а в гіршому — випадок, коли «аби продати книжку, можна сказати що завгодно». Цілком інакше думають ті, хто вивчає історію гральних карт: вони рішуче заперечують будь-яке атлантидське чи давньоєгипетське походження, бо можуть простежити, як колода Таро розвивалася з плином часу, аж до найдавніших гральних карт Європи і ще далі. Оскільки одне із зображень колоди Таро Райдера-Вейта-Сміт — це Туз Кубків, Товариство «Амброзія» вважає, що наш справжній інтерес має полягати в розумінні езотеричного знання, яке містять зображення сучасних карт Таро. Утім, знання історії Таро та його різних творців дуже допомагає зрозуміти ці зображення.

Паперові гральні карти, схоже, винайшли в Китаї в 10 чи 11 столітті н. е.; ці ранні китайські колоди мають позначки всіх 21 комбінації пари китайських гральних кісток і, мабуть, є найдавнішими відомими картами. Гральні карти в Китаї друкували з дерев’яних дощок невдовзі після того, як цей спосіб застосували для перших масово надрукованих книжок. З Китаю папір і гральні карти поширилися до Індії та Персії Шовковим шляхом і торговими шляхами Індійського океану. З Персії та Індії паперові гральні карти потрапили в решту ісламського світу на Близькому Сході, а далі через Північну Африку — до ісламської Іспанії. Виробництво паперу й гральні карти, судячи з усього, прийшли до Європи з ісламської Іспанії та, можливо, з Мамлюцького султанату Єгипту.

Китайська гральна карта 11 століття
найдавніша з відомих гральних карт

Історики гральних карт вважають, що предки сучасних карт прийшли до Європи від мамлюків Єгипту наприкінці 1300-х років, і на той час вони вже мали вигляд, дуже близький до нинішнього. Зокрема, мамлюцька колода складалася з 52 карт, поділених на чотири «масті»: палиці для поло, монети, мечі та кубки. Кожна масть мала десять «числових» карт (їх розрізняли за кількістю зображених символів масті, або «очок») і три «фігурні» карти, які називалися малік (король), на’іб малік (віцекороль, або заступник короля) і сані на’іб (другий, або підзаступник). На мамлюцьких фігурних картах були абстрактні візерунки, а не зображення людей (відповідно до ісламського закону), хоча на них і стояли імена та звання воєначальників. Саме ця базова колода — зі зміненими мастями, з назвами мамлюцького двору, заміненими на європейські — король, дама й валет, і з сучасним додатком у вигляді двох джокерів — і є сучасною західною колодою для покеру та блекджеку.

Мамлюцька гральна карта, Туз Кубків, 14 століття

Зверніть увагу, які тонкі китайські та мамлюцькі карти порівняно з європейськими.

Наприкінці 14 століття гральні карти швидко поширилися по всій Європі. Документи, що згадують карти, датуються 1371 роком в Іспанії, 1377 роком у Швейцарії та 1380 роком у багатьох місцях, зокрема у Флоренції, Парижі та Барселоні. Паризький ордонанс 1369 року [про азартні ігри?] карт не згадує, а його оновлена редакція 1377 року — згадує.

Найдавніші європейські карти робили вручну, як ті, що їх створили для Карла VI; це коштувало дуже дорого. Друковані колоди з гравюр на дереві з’явилися в 15 столітті. Спосіб друкувати гравюри на дереві для оздоблення тканин перенесли на друк на папері приблизно 1400 року в християнській Європі, дуже скоро після першого задокументованого виробництва паперу там, тоді як в ісламській Іспанії цей спосіб був значно давнішим. Найдавніша датована європейська гравюра на дереві належить до 1418 року. Жодного зразка друкованих карт, старших за 1423 рік, не збереглося. Але приблизно з 1418 до 1450 року професійні майстри карт в Ульмі, Нюрнберзі та Аугсбурзі виготовляли друковані колоди. У цей період гральні карти навіть змагалися з релігійними образками за звання найпоширенішого застосування гравюри на дереві. Більшість ранніх гравюр на дереві будь-якого типу розфарбовували після друку — або вручну, або, приблизно з 1450 року, за допомогою трафаретів.

Кількість карт у колоді та кількість розділів (мастей), на які вона ділилася, не завжди відповідали правилу «чотири масті, 52 карти»: деякі ранні колоди мали лише 36, 40 чи 48 карт, а деякі — понад 52; одна з таких колод — колода Таро, яка нині здебільшого вважається колодою з 78 карт.

Таро (відоме також як тарокі, тарок або під схожими назвами) — це набір карт, що зазвичай містить двадцять один козир, Блазня і по одній додатковій фігурній карті в кожній масті, на додачу до звичайних карт мастей (фігурних і числових), які є у звичайних гральних картах. Картами Таро в більшій частині Європи грають у карткові ігри Таро. Перше задокументоване використання карт Таро — для ігор, і перші основні правила з’являються в рукописі Марціано да Тортона (до 1425 р.; перекладений текст), а наступні згадки датуються 1637 роком. В Італії ця гра стала менш популярною: досі збереглася одна її версія, Tarocco Bolognese: Ottocento, і в П’ємонті ще грають у деякі інші, але за межами Італії ігор значно більше, особливо у Франції, де вони пов’язані зі словами Tarot і Tarock.

Тепер у ці ігри Таро грають спеціальною «гральною» колодою Таро. Так звані «езотеричні» колоди, які використовують для ворожіння, зазвичай погано підходять для гри — наприклад, у них немає кутових позначок; тому в країнах, де популярні тарокі, існують звичайні гральні колоди.

Колода Таро з 78 карт містить:

1 Чотири масті: залежно від регіону, або англо-французькі чирви, бубни, піки та трефи, або первісні латинські масті — мечі, жезли, кубки та монети; карти пронумеровані від одного до десяти, плюс чотири фігурні карти — валет, лицар, дама і король;
2 Двадцять одна карта таро, відомі у ворожінні як Старші Аркани, які в грі слугують постійною козирною мастю;
3 Блазень, відомий також як Вибачення, — ненумерована карта, яка в деяких варіантах звільняє гравця від обов’язку ходити в масть чи козирем, а в інших є найсильнішим козирем.

Вважається, що двадцять одна карта таро і Блазень, так звані Старші Аркани, змодельовані за зразком середньовічних «тріумфальних» процесій, якими святкували перемогу короля у війні або відкривали святкування релігійного свята чи початок середньовічного ярмарку. Слово Triumph («тріумф») живе далі в «козирних» картах — trump, — які мають вищий ранг і більшу силу в іграх Таро, ніж молодші карти. Середньовічну тріумфальну процесію вулицями вів «блазень», або дурень, який належав до «королівського» двору, але не мав там жодного рангу, — так само, як карта Блазня не має сталого рангу. За «блазнем» у процесії, починаючи з найнижчого рангу, йшли всі члени «королівського» двору та церковні достойники цієї місцевості. Дехто вважає, що карти «Вежа», «Диявол» і ще кілька інших не входили до найдавніших колод Таро, у багатьох із яких, схоже, було лише шістнадцять козирів. Вважається, що ці карти додали до пізніших колод Таро більш схильні до окультизму творці та користувачі Таро; нині ці карти вважаються частиною стандартної колоди Таро.

1540 року Франческо Марколіні видав у Венеції книгу ворожінь, яку можна вважати першим відомим документом про картомантію. Карти, що використовувалися у ворожінні, не були картами Таро і насправді відігравали досить незначну роль: ними користувалися як засобом випадкового вибору сторінки в цій книзі ворожінь, а потім обрану сторінку читали, щоб дізнатися майбутнє.

Пізнє 18 століття принесло ще доленосніший поворот у розвитку Таро, що вивів його далеко за межі гри в карти. Ворожіння на гральних картах розвинулося від їх використання як засобу випадкового вибору сторінки в книзі ворожінь у 1500-х роках, через спеціальні колоди для ворожіння в 1600-х, аж до того, що в 1700-х звичайним колодам стали надавати символічного значення. Кілька розрізнених ознак цього трапляються раніше в тому ж столітті, але перша книжка про картомантію вийшла 1770 року. Її написав «Еттейла», а насправді Жан-Батист Альєтт (1738 – 1791); «Еттейла» — це просто його прізвище, написане навпаки. Він — перший у світі професійний картомант, який став одним із засновників окультного Таро. У 1780-х роках він і ще двоє французьких авторів (Антуан Фабр д’Оліве (8 грудня 1767 – 25 березня 1825) і Антуан Кур, який назвав себе Антуаном Кур де Жебеленом (бл. 1719 – 10 травня 1784)) розробили значну частину окультних переказів і методів ворожіння, які наприкінці 1800-х років наново винайдуть Таро.

Ці троє авторів назавжди змінили Таро. Не знаючи й не надто переймаючись ні 350-річною історією Таро, ні його первісним і загальновживаним призначенням як гри, ні задуманим значенням його алегоричного циклу, вони вільно тлумачили зображення. Двадцять два козирі вони використали як знаки, що позначають двадцять дві літери єврейської абетки. Ці щойно вигадані відповідності перетворили колоду Таро на нову емблематичну систему для кабалістичної магії та містики. Ці два езотеричні застосування, Кабала і ворожіння, назавжди закріпилися за Таро. Автори цього новоствореного Таро ще й написали докладну фантастичну історію про походження та минуле Таро, де фігурували єгипетські посвячення, єврейські містики й мандрівні цигани. Ці вигадані історії мали підтвердити відповідності, які придумали окультисти, посиланням на нібито давню мудрість і таємні традиції.

Хоча значну частину підґрунтя для сучасних окультних переказів про Таро заклали наприкінці 1700-х років, у наступному столітті популярною стала лише одна його частина — ворожіння. Перш ніж складніші міфи та езотеричні системи змогли набути популярності, окультне Таро довелося винайти вдруге. Це сталося в середині 19 століття. Було вигадано нові системи відповідностей і накладено додаткові шари легенд. Цей другий винахід з’явився в історично слушний момент — на початку вікторіанського окультного відродження, — і до кінця століття і французькі, і британські окультисти розвинули різні школи, які вважали карти зі гри 15 століття Абсолютним Ключем до Окультної Науки.

Еліфас Леві, при народженні Альфонс Луї Констан (8 лютого 1810 – 31 травня 1875), — французький окультний письменник і маг. «Еліфас Леві», ім’я, під яким він видавав свої книжки, було його спробою перекласти чи транслітерувати свої імена «Альфонс Луї» на іврит. Леві був сином шевця з Парижа; він навчався в семінарії й почав готуватися до римо-католицького священства. Проте в семінарії він закохався і пішов звідти, так і не прийнявши свячень. Він написав кілька незначних релігійних праць: Des Moeurs et des Doctrines du Rationalisme en France («Про звичаї та доктрини раціоналізму у Франції», 1839) — трактат у культурному руслі Контрпросвітництва. Далі вийшла La Mère de Dieu («Матір Божа», 1844), а після того, як він залишив семінарію, два радикальні трактати — L’Evangile du Peuple («Євангеліє народу», 1840) і Le Testament de la Liberté («Заповіт свободи»), виданий у рік революцій, 1848-й, — призвели до двох коротких тюремних ув’язнень.

1854 року Леві відвідав Англію, де познайомився з романістом Едвардом Булвер-Літтоном, якого цікавило розенкрейцерство як літературна тема і який очолював невеликий розенкрейцерський орден. Разом із Булвер-Літтоном Леві задумав написати трактат про магію. Він вийшов 1855 року під назвою Dogme et Rituel de la Haute Magie, а англійською його переклав Артур Едвард Вейт як Transcendental Magic, its Doctrine and Ritual. Його славетні початкові рядки викладають єдину суттєву тему окультизму й передають дещо з його атмосфери:

«За завісою всіх ієратичних і містичних алегорій давніх учень, за темрявою і дивними випробуваннями всіх посвячень, під печаткою всіх священних писань, у руїнах Ніневії чи Фів, на каменях старих храмів, що кришаться, і на почорнілому обличчі ассирійського чи єгипетського сфінкса, у потворних чи дивовижних розписах, що тлумачать вірним Індії натхненні сторінки Вед, у таємничих емблемах наших старих книжок з алхімії, в обрядах, які звершують при прийнятті нових членів усі таємні товариства, — скрізь трапляються вказівки на вчення, яке всюди однакове і всюди дбайливо приховане». (Вступ до Transcendental Magic, its Doctrine and Ritual)

1861 року він видав продовження — La Clef des Grands Mystères («Ключ до великих таємниць»). Серед інших магічних праць Леві — Fables et Symboles («Оповідки та образи»), 1862, і La Science des Esprits («Наука про духів»), 1865. 1868 року він написав Le Grand Arcane, ou l’Occultisme Dévoilé («Велика таємниця, або Окультизм без покривів»); однак ця праця вийшла лише посмертно, 1898 року.

Магія у версії Леві здобула великий успіх, особливо після його смерті. Його успіхові сприяло те, що з 1850-х років спіритизм був популярний по обидва боки Атлантики. Його магічні вчення були вільні від явного фанатизму, хоч і лишалися доволі туманними; він нічого не продавав і не вдавав із себе посвяченого якогось давнього чи вигаданого таємного товариства. Він включив карти Таро до своєї магічної системи, і завдяки цьому Таро стало важливою частиною атрибутики західних магів. Він глибоко вплинув на магію Герметичного ордену «Золота Зоря», а згодом і на колишнього члена «Золотої Зорі» Алістера Кроулі. Здебільшого саме завдяки окультистам, яких він надихнув, Леві пам’ятають як одного з головних засновників відродження магії у двадцятому столітті.

Еліфас Леві

Під час окультного відродження, що тривало до початку 20 століття, відбувалося чимало антропологічного переосмислення давніших традицій. Артур Едвард Вейт, християнський містик і дослідник окультизму, відкрито відкинув саму суть окультного Таро. Він писав: «Мене не слід зараховувати до тих, хто переконаний, що між єврейськими літерами і символами козирів Таро існує справжня відповідність». Його власне нове тлумачення козирів спиралося на багато джерел (зокрема й на окультистів), щоб створити еклектичне, але внутрішньо злагоджене відображення містичної Вічної філософії. Перша половина козирів ілюструвала мимовільний спуск, а друга — еволюційне сходження; усе це відповідало поширеним наприкінці дев’ятнадцятого і на початку двадцятого століття уявленням про порівняльне релігієзнавство та універсальність міфу й містики. Своє нове творіння Вейт описував як «справжнє Таро в одному з його аспектів» і «не окультне, а містичне». Крім того, він першим використав сюжетні числові карти, щоб полегшити ворожбитам роботу інтуїції.

А. Е. Вейт

Зображення для колоди «Райдер-Вейт» створила художниця Памела Колман Сміт за вказівками християнського містика й окультиста Артура Едварда Вейта, а вперше колоду видало видавництво «Райдер» 1910 року. Ця колода вважається простою і зручною для користувача, проте її образність, особливо в Старших Арканах, складна й сповнена езотеричної символіки. Сюжети Старших Арканів засновані на сюжетах найдавніших колод, але їх суттєво змінено, щоб відобразити погляд Вейта і Сміт на Таро. Важлива відмінність від колод марсельського типу полягає в тому, що Сміт намалювала на картах мастей сцени з езотеричним значенням. Утім, колода Райдера-Вейта-Сміт не була першою, де всі карти мастей мали сюжетні ілюстрації. Першою була колода Сола-Буска 15 століття.

Памела Колман Сміт

Наприкінці 20 століття Таро широко перейняли різні прихильники нью-ейджу, неоязичники і, звісно, ворожбити, а також люди, яких просто цікавило використання колоди для самопізнання без жодних духовних чи містичних мотивів. Його знову переосмислили — здебільшого в термінах юнгіанської психології, але із запозиченнями в ранніх окультистів і у Вейта. Цьому значною мірою посприяла містична колода Таро Вейта, козирі та числові карти якої було перемальовано так, щоб вони відповідали саме такому використанню. Ця колода Таро Вейта-Сміт стала взірцем для сотень похідних колод Таро.

Як і в усіх давніших колодах Таро, образи, які Вейт і Сміт створили у своїй версії Таро, насправді є християнськими образами, джерело яких — європейське християнське мистецтво. Вейт сам називав себе «християнським містиком», і ця колода Таро мала стати, як описував своє нове творіння Вейт, «справжнім Таро в одному з його аспектів» і «не окультним, а містичним». Автором колоди Таро Вейта-Сміт часто називають Вейта, але він не був художником і замовив колоду Сміт, бо вона була талановитою й інтуїтивною художницею. Правильніше вважати автором колоди саме Сміт. Сміт завершила роботу над ілюстраціями колоди між квітнем і жовтнем 1909 року, тобто за шість місяців. Сумнівно, щоб Вейт увесь цей час просиджував у майстерні Сміт, керуючи кожним її рухом. І все ж для художника це короткий строк, щоб завершити вісімдесят картин (таку кількість Сміт назвала в листі до свого арт-дилера Стігліца 1909 року). Ілюстрації, найімовірніше, були виконані у звичній для Сміт манері — пером і тушшю, а потім розфарбовані аквареллю. Таку роботу неможливо виправити інакше, як перемалювавши ілюстрацію, а з огляду на стислі строки проєкту навряд чи Вейт міг часто про це просити. Найімовірніше, Вейт описав бажаний задум кожного зі Старших Арканів разом із певними символами, які він хотів у них бачити, а потім відступив і дав Сміт працювати у своїй звичній спонтанній та інтуїтивній манері. Імовірно, для Молодших Арканів Вейт просто надав перелік значень кожної карти й дозволив Сміт створити їх самій. Головними впливами на задуми Сміт для Таро були попередні роботи — французьке Марсельське Таро 18 століття та італійське Таро Сола-Буска 15 століття.

Вейт і Сміт обоє були членами Герметичного ордену «Золота Зоря»: Сміт вступила до нього 1903 року й тоді ж познайомилася з Вейтом, а 1909 року почала разом із Вейтом працювати над новим Таро. Тож постає питання: чи знав Герметичний орден «Золота Зоря» сакраментальну таємницю, що стоїть за зображенням на карті Таро Вейта і Сміт — Тузі Кубків? Не думаю, що це можна довести чи спростувати. Проте магія, яку вони, за власними словами, вивчали й практикували, здається, не має жодного стосунку до Таїнства чи його таємниць. Серед головних впливів на концепції та практику «Золотої Зорі» — християнська містика, Кабала, герметизм, релігія Давнього Єгипту, теургія, масонство, алхімія, теософія, Еліфас Леві, Папюс, єнохіанська магія та ренесансні гримуари.

Герметичний орден «Золота Зоря» — магічний орден кінця 19 і початку 20 століття, що практикував певну форму теургії та духовного розвитку. Імовірно, він справив найбільший вплив на західний окультизм двадцятого століття. Уявлення про магію та ритуал, які стали основними елементами багатьох інших традицій, зокрема вікки, телеми та інших популярних нині форм магічної духовності, взято з традиції «Золотої Зорі».

Троє засновників — доктор Вільям Роберт Вудмен, Вільям Вінн Весткотт і Семюел Лідделл Мак-Грегор Мазерс — були масонами та членами Societas Rosicruciana in Anglia (S.R.I.A.), організації, приєднаної до масонства. Весткотт, який також був членом Теософського товариства, вочевидь, і був початковою рушійною силою заснування «Золотої Зорі». Першу ложу заснували 1888 року в Лондоні як храм «Ісіда-Уранія». А. Е. Вейт вступив до Герметичного ордену «Золота Зоря» в січні 1891 року, став масоном 1901 року, а 1902 року вступив до Societas Rosicruciana in Anglia. «Золоту Зорю» роздирали внутрішні чвари аж до відходу Вейта 1914 року; згодом він заснував Братство Рожевого Хреста, яке не слід плутати з Societas Rosicruciana. На той час від первісної «Золотої Зорі» відгалузилося близько півдюжини організацій, і загалом вона так і не відновилася. Початок найжорстокішої на той час війни в історії (Перша світова війна, 1914-1917) ще більше підірвав інтерес до магії та окультизму і, по суті, поклав край вікторіанському окультному відродженню.

Оскільки первісні засновники Герметичного ордену «Золота Зоря» всі були масонами, постає питання: чи знають масони таємницю давнього Таїнства? Масонство використовує багато езотеричних символів для позначення масонства та його ідей; більшість із них засновані на історичних інструментах справжніх мулярів-каменярів або походять із масонських легенд про власне походження. Проте більшості езотеричних християнських символів у переліку масонських символів, схоже, немає. Ходили також чутки про вживання вина в масонських ложах 50 чи 100 років тому, однак я не маю жодних ознак того, що це вино було чимось іншим, ніж алкогольним вином, яке нині заборонене в більшості американських масонських лож. Можливо, я помиляюся, але з огляду на багато років, упродовж яких я вивчав таємні товариства і масонство, мушу дійти висновку, що масонство не володіє таємницею Таїнства амброзії. Бо «по плодах їхніх пізнаєте їх», Мт. 7:16, і хоча масонство принесло багато плодів, воно не приносить тих плодів, що походять лише від обізнаного вживання Таїнства, — таких, як Грааль, амброзія чи Живий хліб.

Як читати езотеричні християнські образи

Таро Райдера-Вейта-Сміт справді містить у своїх зображеннях давнє приховане езотеричне, або «окультне», знання, але в езотеричному християнському контексті. Християнство має два боки — дві окремі системи вірувань, об’єднані в одну «релігію»; по суті, воно шизофренічне. З одного боку, є загальноприйнята версія християнства, яка проповідує Людину/Бога чудесного народження — чудотворця, Царя Ізраїлю і засновника християнської релігії. З другого боку, є сакраментальні, або євхаристійні, християни, які розуміють історію Ісуса як розповідь про справжнє Таїнство — найвищу таємницю в самому серці християнства. Саме ця сторона християнства знає таємниці Таїнства, і від неї походять історії про Святий Грааль та інші чудесні діла, які творить Таїнство. Цього розколу в християнській релігії не помічає більшість послідовників версії про Людину/Бога, які або вірять у неможливі історії, розказані в тексті (божественний бік), або знаходять їм виправдання (людський бік). Натомість сакраментальні християни знали, що елементи історії, неможливі для людини, насправді описували Таїнство/Бога. Звісно, для вірян у Людину/Бога ця християнська Таємниця таємниць сама по собі є, по суті, єрессю. Тож у тіні «панівної» християнської віри Таємниця живе далі — вирізьблена в камені на стінах старих церков чи закодована в їхніх вітражах; ці образи показують Таємницю всім, але лише ті, хто має очі, щоб бачити, побачать її. Того, що старі церкви Європи рясніють закодованими образами Таємниці Таїнства, є чимало наочних доказів.

Отже: коли мистецтво закодоване прихованим значенням — мистецтво, яке копіювали поколіннями, — це не означає, що каменярі, художники тощо, які насправді створювали це мистецтво, знали його Таємне послання, як не знала його, зрештою, і «панівна» Церква, що замовляла цю роботу. Деякі з цих езотеричних християнських мистецьких мотивів сягають у глибину багатьох століть, деякі навіть дохристиянські, і їх довго копіювали та перекопійовували в новіші церкви і навіть переносили до обох Америк, Австралії тощо. Оточені такою християнською образністю, митці на зразок Сміт і християнського містика Вейта використовували ці езотеричні християнські образи — як-от зображення на Тузі Кубків. Звісно, це не означає, що Вейт і Сміт розуміли приховані сакраментальні значення зображення Туза Кубків, яке вони цілком запозичили з церковного різьблення по каменю тощо, — не більше, ніж розуміли їх старі каменярі, що копіювали його до них.

У християнській іконографії Голуб символізує Святого Духа: коли Голуба зображено таким, що спускається, — він сходить на землю, коли таким, що здіймається, — повертається на Небо. У дохристиянській давньогрецькій міфології амброзію приносили богам на Олімп голуби («Одіссея», xii.62). Кругла євхаристійна облатка, яку Голуб приносить з Неба на Землю, позначена рівнораменним хрестом — знаком перських магів від Давньої Греції до Китаю. Євхаристію також називають «хлібом небесним», «Живим хлібом» і «хлібом життя», серед інших імен. Зрозумійте, що справжній «хліб небесний» насправді є «живим хлібом» і здатен воскресати з висушеного стану, якщо додати води, за «три дні» або й швидше.

У християнському мистецтві Чаша, як і євхаристійна облатка, — символ Причастя, що єднає Бога і вірянина і передбачає «споживання тіла і пиття крові Ісуса», а це логічно чи взагалі можливо лише тоді, коли «Ісус» — це уособлене Таїнство. Отже, якщо висушений Amanita muscaria використовують у Таїнстві на рідкій основі, він легко обживається в дерев’яній, теракотовій чи роговій чаші за три дні або й швидше. Тож додайте висушений «живий хліб з Неба» до дерев’яної чи простої глиняної Чаші, наповненої підсолодженим вином або розведеною медовою водою, — і за три дні або й швидше у вас вийде жива чаша, яка з часом може дати амброзії в сотні разів більше за власний об’єм. Тож «чаша моя переповнена», Пс. 23:5, наочно представлена на Тузі Кубків п’ятьма фонтанами, що б’ють угору й назовні з Чаші.

На цій картині ви бачите перед своїми очима неможливе: тут Марія показує немовля Ісуса, що живе в Чаші! Ця картина та багато інших подібних ставлять чимало питань, яких послідовники Людини/Бога не можуть по-справжньому пояснити.

Проте сакраментальні християни знають, що «Отець наш Небесний» — це насправді Небо, що «Марія, Матір Божа» — насправді Земля, а великий «Ісус» — це Таїнство, гриб Amanita muscaria. Тож для них образ «немовляти Ісуса», що живе в Чаші, стає насправді закодованим символом справжнього Святого Грааля і таємниці Таїнства, яка лежить у самому серці християнства.